Ярмарковий рух в Україні має багатовікову історію. Уже в 40-х роках XIX ст. тут діяло 12 тисяч ярмарків, в тому числі 178 великих і середніх. Сорочинський не був ні найбільшим з них, ні найвідомішим. Село Великі Сорочинці Миргородського району, напевне, й залишилося б, як і багато інших сіл Полтавщини, маловідомим, якби його не прославив на віки великий земляк — український і російський письменник Микола Васильович Гоголь. Саме тут, у будиночку, який на початку XIX ст. належав відомому тоді на Миргородщині лікареві М.Я.  Трохимовському, і народився майбутній письменник. Про це нагадують експонати Великосорочинського літературно-меморіального музею М.В.  Гоголя, який веде свій початок з 1929 року, та пам'ятник письменникові перед фасадом приміщення музею.

У часи М.В.  Гоголя поселення мало статус містечка. У давнину воно ще називалось Краснопіль, а з 20-х років Х V ІІ ст. вже відомо під назвою Сорочинці. 1646 року цей населений пункт, як і чимало інших, захопив зі своїм численним військом окатоличений український магнат Ієремія Вишневецький, якому до 1646 року, до початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, належала майже вся територія Полтавщини. З введенням Б. Хмельницьким на визволеній від польських магнатів і шляхти території нового полкового адміністративно-територіального і військового устрою, Сорочинці стають сотенним містечком Миргородського полку. Тут з'являються маєтності козацької старшини. Володіння в Сорочинцях і в сусідньому Хомутці мав хомутецький сотник, пізніше миргородський полковник Павло Апостол, який 1659 року був і наказним гетьманом. Він скуповував у Миргородському полку землі. А 1689 року син Павла — миргородський полковник Данило Апостол отримує від гетьмана Івана Мазепи універсал на володіння в Сорочинцях та Хомутці. Після смерті Петра Першого, а потім і його дружини — Імператриці Катерини Першої (весною 1727 року) імператором Російської імперії став малолітній онук Петра І — Петро ІІ, але фактично правив Росією князь Олександр Меншиков. Тоді в Україні виникла можливість для повернення козацького самоврядування, виборів нового гетьмана, яким став Данило Апостол. Дбаючи про Україну, він не забував і про розвиток своїх маєтків. У 1732–1734 роках у Сорочинцях, на замовлення гетьмана, споруджується красива мурована Спасо-Преображенська церква у стилі барокко. Центральна дільниця храму увінчана багатозаломною банею (куполом) на дванадцятигранному світловому барабані. В інтер'єрі панує чудовий семиярусний різьблений іконостас, утворений трьома іконостасами, які містять понад сто ікон. На стіні бабинця — гетьманський герб.

22 березня 1809 року в цій церкві було зроблено запис до церковної книги: «20 березня (за діючим тоді юліанським календарем, а за новим григоріанським календарем дата народження М.В.  Гоголя — 1 квітня) у поміщика Василя Яновського народився син Микола і хрещений 22 березня».

У своєму першому творі з циклу повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832 рр.), які принесли М.В.  Гоголю велику популярність, письменник широко проявив і велику любов до України, і глибоке знання скарбів української народної творчості та своєрідність побуту свого народу. В повісті «Сорочинський ярмарок», що є складовою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки», Микола Васильович відтворив поезію народного життя, реалістично відобразив різних представників українського народу, майстерно поєднавши все це з великим гумором.

Ось М. В.  Гоголь описує, як люди з усіх кінців їдуть на ярмарок десь на початку ХІХ ст.: «Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот… вісімсот… Так, літ тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав з усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю і рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася із високо накопиченого на возі тину і привертала розчулені погляди поклонників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на гончара, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо обкутуючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.

Одиноко в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею, за яким брів, у чистій полотняній сорочці і забруднених полотняних шароварах, його господар…».

Ярмарки продовжували існувати аж до 20-х років ХХ ст., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.

З 1966 року ярмарки починають відроджуватись, і започатковує, відроджує ту давню традицію Сорочинський ярмарок. На нього з'їжджалось багато представників різних організацій та підприємств — торгових та виробників не лише з Полтавщини, але й з багатьох інших областей України, з-за кордону. Багато людей приїздило в Сорочинці щоб придбати різноманітні, дефіцитні на той час, речі, товари. Їх не зупиняло навіть те, що ярмарковий майдан являв собою необладнане поле, без будь-яких умов ні для учасників ні для гостей.

Період перебудови та розпаду Радянського Союзу, перших років незалежності, коли Україна потерпала від суцільного товарного голоду та інфляції, міг стати початком кінця Сорочинського ярмарку. Він проводився вже практично за інерцією, але не викликав ні в кого ентузіазму, ні в організаторів, ні в учасників і був головним болем і для тих і для інших. А сам ярмарок, ніби жива істота, терпів і чекав, коли ж, врешті, з'являться люди, яким він буде небайдужим і які захочуть повернути його до життя. І дочекався…

Ініціатором відродження ярмарку стала керівник проекту «Сорочинський ярмарок» кавалер орденів княгині Ольги ІІІ та ІІ ступенів Світлана Свищева.

З ярмаркової історії України і Полтавщини

Торгівля — безпосередній наслідок розподілу праці між окремими особами і верствами людського суспільства — завжди була невід’ємним супутником і важливим чинником соціально-економічного і культурного буття народу. Історичні джерела донесли до нас зовнішні прикмети цього глибинного зв’язку: на ярмарках і торгах міст і сіл України під барабан «публікувалися» об’яви і постанови місцевих урядів, на міських майданах під час торгу кат карав злодія, а корчма була місцем громадських зборів.

До кінця ХVІІІ ст. торгівля в Україні відбувалась у формах, відомих з часів Київської Русі, — на ярмарках і торгах та в дещо менш розвиненій постійній міській торгівлі, що відповідало умовам суспільного виробництва. Як і в давнину, основними осередками товарно-грошових відносин були міста, центри розвитку ремесла, обмін виробів якого на сільгосппродукцію становив основу торгівлі тогочасної доби. Недарма надання селу статусу міста пов’язувалось із запровадженням у ньому ярмарків і торгів і за традиційним звичаєм оформлялося однією грамотою володаря держави. Так само підтверджувалась і правомочність функціонування вже давно існуючих ярмарків і торгів. «Ярмонки двъ, которые по привиліям королевским в Кіевъ отправлялися,- говориться в жалуваній грамоті 1710 р. царя Петра Киеву, — одна сентября с 1, другая на первой недълъ великого поста... ныне... подтвердить».

На характерну ознаку ярмаркової торгівлі в Україні середини ХVІІ ст. звернув увагу мемуарист Павло Алепський: «У козацький країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року; кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті». Збиралися ярмарки зазвичай точно у затверджені привілеями строки, оскільки на них, особливо на великі торжища, з’їжджались купці не лише з найближчої округи, а й з різних кінців України і закордонних земель, і порушення строків навіть одного з них тягло за собою для купецтва ускладнення організаційного характеру. Відвідини ярмарків планувалися завчасно і використовувались для суто обмінних операцій і для укладання угод про товаропостачання, кредитування або виплату боргів. Коли ж траплялося, що ярмарок через пошесть, татарський напад або з інших причин не міг відбутись у визначений час, інший строк для нього санкціонувався новим привілеєм, який заздалегідь повсюдно, «публікувався», тобто проголошувався міськими крикунами на торгах та інших ярмарках.

Приурочувались ярмарки переважно до православних релігійних свят, на Правобережжі — іноді православних і католицьких в одному місті, як в Акополі — на св. Петра «руського» 27 січня і на св. Антонія Падуанського, 13 червня. Однак у самі свята торгівля, як правило, заборонялась, як зазначається «за стародавнім звичаєм». У більшості міст щорічно відбувалося від одного до чотирьох ярмарків, що тривали 1-2, іноді кілька тижнів. Окремі приватні міста одержували привілеї й на більше число ярмарків: у Ясногородці під Житомиром мало збиратись щорічно 10 ярмарків, а в Кочорові під Радомишлем — 12. Господарі таких міст дбали про наближення до своїх маєтків ринків збуту сільськогосподарської продукції і про піднесення прибутків від місцевих торжищ, осінніх ярмарків. Збори були вищими від ординарних торговельних. Довідка, спеціально складена в 1729 р для виявлення цієї різниці, засвідчує, що наприклад, у Срібному і Ічні від продажу горілки з бочки — куфи стягалося «без ярмарку» по 7 шагів (21 гр), а в ярмарок — по золотому (30гр).

Визначна економічна роль ярмаркової торгівлі усвідомлювалась і підкреслювалась давньою суспільною думкою. Один з багатьох королівських привілеїв на ярмарки (1771 р., м. Коростишеву), типовий документ свого часу, починається виразною думкою, вкладеною у королівські вуста: «Бажаючи у якнайліпшому щасті, оздобах і достатках бачити королівство, довірене нам від бога, дуже хочемо, щоб усі міста й містечка, через торгівлю і ярмарки до найліпшого прийшли становища з користю для всіх мешканців і держави».

Справді, в умовах загального низького рівня виробництва, яке виносило на ринок товари невеликими кількостями, а також напівзамкненого характеру сільського господарства і поганого стану шляхів сполучення, ярмарки мобілізовували господарства цілих регіонів і доносили до найвіддаленіших куточків країни масу товарів вітчизняного та іноземного походження, навіть найрідкісніші з них. Товари, закуплені значними партіями на ярмарках великих торговельних центрів, розходились по менших ярмарках, йшли далі на міські і сільські базари — торги, продавалися у постійній торгівлі міст і містечок.

Ярмарок у давнину був справжнім святом торгівлі. Особлива атмосфера піднесення панувала на «красних торгах» напередодні Різдва та Великодня, де продавалися товари святкового асортименту і мануфактурні та галантерейні вироби, тканини, одяг, інший «красний товар», значною мірою зарубіжний.

Найпомітніше місце в імпорті в Україну посідали тканини, серед вовняних — насамперед сукна. Дуже цінувалися і продавалися великими кількостями шовкові тканини, а серед бавовняних — найпопулярнішими були кумачі. Прикрасою українського національного костюма здавна були пояси. Вони ввозились з Італії, з Голландії та зі Сходу. З усіх усюд значними кількостями в Україну надходило вино.

Революційне ХІХ століття принесло на українські землі радикальні зміни усіх сфер життя — і економічної, і політичної, і суспільної. Але всі вони якнайменше торкнулись саме ярмарків. Як свідчать тогочасні джерела, ярмарки продовжують існувати і бути потрібними для людей. Розвивається промисловість, будуються залізниці. Торгівля децентралізується, майже в кожному селі з’являються торгові лавки. Але ні вони самі, ні їх фабрично-заводський асортимент не спроможні повністю задовольнити потреби зокрема сільського населення. Тому ярмарки не лише не занепадають, а кількість їх постійно зростає. Значне число цих ярмарок, які збираються майже цілий рік в різних місцях, а також величезна кількість клопотань, які надходять в повітові та губернські земські зібрання про відкриття нових, свідчить лише про одне — що такий тип торгівлі все ще відповідає потребам економічного життя. Утворені наприкінці ХІХ століття земства не лише дають дозвіл на відкриття численних ярмарок, але і намагаються їх перевіряти, контролювати, попереджувати невиправдане завищення ціни на товари. Товарообіги ярмарок фіксуються, досліджується асортимент та якість товарів. Проводиться профілактика антисоціальної поведінки окремої частини населення під час ярмарку. На сторінках газет та журналів постійно з’являються статті як про історію ярмаркового руху, так і про його сучасний, тобто другої половини ХІХ століття, розвиток. В одній з них дуже влучно говориться, як ярмарки настільки стали невід’ємною складовою життя українця, що сміливо можна стверджувати — вони не зникнуть ніколи.

Ярмаркова історія Полтавщини теж є дуже багатою і насиченою.

В кінці ХVІІ — другій половині ХVІІІ ст. торгівлею займалися міщани, козаки, старшина і окремі селяни. Внутрішня торгівля зосереджувалась по містах, де були крамниці й «торгові ряди», та по великих селах, де були «торги» в неділю.

У ХVІІІ ст. поширились кількаденні ярмарки, на які приїжджали купці з-за кордону. Найбільше значення мали ярмарки в Переяславі й Полтаві. Наприкінці ХІІ ст. був заснований знаменитий Іллінський ярмарок у Ромнах. Велике значення для краю мала транзитна торгівля. Полтавщина була зв’язана торговими шляхами із Слобідською Україною, Доном, Росією, Швецією, Австрією, Польщею, Литвою, Запорожжям, Кримом, Волощиною, Туреччиною. На місцевих ярмарках продавалися імпортні тканини, металеві вироби, предмети розкоші, музичні інструменти, книги, дорогі вина, колоніальний крам. Із Полтавщини вивозили збіжжя, худобу, віск, мед, сало, горілку, шкіри, тютюн, поташ, скляні вироби, селітру. Цікаво буде познайомитись і з тогочасними цінами.

Ринкові ціни (за пуд =16кг):

В кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ ст. відбулося зростання збуту сільськогосподарської та промислової продукції, яке сприяло розвитку торгівлі.

З Полтавщини вивозилося: прядиво, коноплі (в С.- Петербург і Ригу), смоляні линви (в Ригу, Херсон), лляне полотно (Херсон), солонина (С.-Петербург, Кенігсберг), конопляна олія (Кенігсберг), а також жовтий віск, свічки, олія, шкіра, щетина, льон, дьоготь, вапно, залізо, скло.

Торгівля хлібом та іншими продуктами сільського господарства відбувалася на численних ярмарках і торгах. На Полтавщині існувала розвинена мережа ярмарків, торгів і базарів. Множилися також торговельні заклади постійного характеру: крамниці, рундуки, ятки. В 1802 році в губернії налічувалось 243 ярмарки, в 1862 р. — 526. При цьому більшість ярмарків обслуговували виключно, або майже виключно, селянські господарства.

454 ярмарки (86,3%) були сільськими, 72 (13,7%) — міськими.

У Полтаві функціонувало 13 ярмарків, Кременчуці — 16, а також річковий порт на Дніпрі, в Костянтинограді і Лубнах — по 14, Кобеляках — 15, Ромнах й Золотоноші — по 11, Миргороді — 12, Гадячі — 10. Були ярмарки кількаденні, були й такі, що тривали кілька тижнів, наприклад, Георгіївський ярмарок у Гадячі продовжувався 5 тижнів. Всеросійське значення мав Іллінський ярмарок, переведений 1852 р. з Ромен у Полтаву. В 1854 р. на Іллінський ярмарок завезено товарів на 14 151 791 руб., продано на 8 276 936 руб., із них іноземних товарів — на 4 031 701 руб.

Важливі ярмарки відбувалися в Кременчуці, де 1834 р. відкрилася товарна біржа — перша в Україні. По 4-5 рази на рік відбувалися ярмарки в Гадячі, Зінькові, Кобеляках, Лохвиці, Лубнах, Миргороді, Решетилівці, Ромнах.

Менші за масштабом базари, де торгували у роздріб місцевим крамом, були майже в кожному селі. Кожен ярмарок був не тільки місцем купівлі — продажу, а й народним святом з іграми, розвагами, піснями і танцями.

В другій половині ХІХ — на початку ХХст. головним місцем оптового і роздрібного продажу товарів — вітчизняних та іноземних — теж були ярмарки. Початок ярмарків приурочувався, як правило, до релігійного свята, від якого ярмарки й одержали назву. Тривалість ярмарків складала від кількох днів до кількох тижнів. Розмір торгового обігу коливався від кількох сот до кількох мільйонів рублів. Найбільшим попитом користувалися: кримська сіль, донська риба, російська мануфактура, т. зв. колоніальні товари. Торгували вовною і вовняними тканинами, смушком, сукном, посудом, папером, цукром, медом, воском, кіньми, худобою.

У 1862 р. на Полтавщині відбулося 529 ярмарків. Привіз товарів склав 39 995 тис. рублів, продаж — 22 028 тис. рублів. В 1895 році в Полтавській губернії налічувалось 1185 ярмарків у 374 населених пунктах. У 1911 р. на Полтавщині діяло 1292 ярмарки. Найбільшим у Росії після Нижегородського та Ірбітського був Іллінський ярмарок.

Іллінський ярмарок відбувався в два терміни. Спочатку відбувався кінний ярмарок. Тривав офіційно з 10 по 20 липня, розміщався на кінно-ярмарковій площі, займаючи територію близько 90 десятин. Торгували кіньми, худобою, вовною та іншими «чорними» товарами. Під час ярмарку проходили випробування селянських і породистих коней у перевезенні вантажів і рисистому бігові. Для цього в 1853 році в місті влаштували спеціальний іподром. З 20 липня по 2 серпня відбувався Красноградський ярмарок, на якому торгували «красними» товарами, а також галантерейними, бакалійними, москатними виробами, різними металами та виробами з них, посудом, одягом, взуттям, обробленими шкірами, свічками, милом тощо. На Гостиннодвірській площі в центрі міста в 1852 році було збудовано 5 кам’яних корпусів з 134 лавками та 11 дерев’яних, в яких розміщалось 168 крамниць та 214 балаганів. Крім того, багато крамниць, тимчасових балаганів і палаток розміщувалось на Петровській площі. Торгівля спиртними напоями відбувалась в передмісті Супрунівка.

Активну участь в роботі ярмарку брали купці-євреї, оскільки в Росії на подібних ярмарках їм торгувати заборонялося.

На Іллінський ярмарок збиралося до 40 тис. людей. Вартість привезених товарів становила від 1/2 до 2/3 вартості товарів, привезених на всі ярмарки Полтавщини і сягала 28 млн. руб (1864 р.). Найважливішими були бавовняні, шовкові, вовняні, лляні й полотняні тканини й сукна (на них припадало до 45% вартості товарів), далі йшли хутро та галантерейні товари. Іллінському ярмарку належало одне з перших місць в імперії по торгівлі вовною (у 1860 р. було продано 122 тис. пудів тонкорунної вовни на 2049 тис руб.) Ярмарок був місцем збуту промислових товарів центральних губерній Россії, зокрема, тканин, виробів з заліза. З-за кордону привозилися шовкові й вовняні тканини, хутра, австрійські сінокосні коси, аптекарський товар та ін. В 1860 р. вітчизняні товари становили по продажу 15 325 тис. руб, а іноземні — 859 тис. руб. З уведенням в діло Харківсько-Миколаївської залізниці виникли умови для безперебійної доставки товарів на південь до Одеси і далі морським шляхом за кордон. Наприкінці ХІХ ст. ярмарок став занепадати. В 1895 році було продано товару всього на 1107 тис. руб. За більшовицької влади в 20-х рр. ХХ ст. Іллінський ярмарок припинив існування.

Крім Іллінського, в Полтаві діяли ярмарки: Миколаївський, Воздвиженський, Всеїднівський. Важливі ярмарки відбувалися в Кременчуці, куди по Дніпру завозився крам з Білорусі, Чернігівщини, Київщини. В 1859 році в місті проходило 3 ярмарки щорічно і 2 базари щотижня. Значна торгівля велася тютюном, хлібом, сіллю, салом, шерстю, лісоматеріалами. Торгово-промисловий обіг Кременчука займав 72% від усього обігу району.

Роздрібна торгівля здійснювалась на Полтавщині через магазини. В 1912 р. на Полтавщині було близько 9 тис. торгових підприємств з річним обігом 107,8 млн. руб.

Внаслідок грошової реформи 1895-1897 рр. в Російській імперії був ліквідований паперово-грошовий обіг і введена тверда золота валюта. В 1879 р. курс паперового рубля дорівнювався 63 коп. золотом. Кредитні білети вільно обмінювались на золото до початку Першої світової війни.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві зумовив тверде зростання кількості сільськогосподарських товариств і сільськогосподарських виставок (відповідно з 20 в 1861 р. до 851 в 1905 р., з 3 в 1861 р. до 233 в 1907 р.). Ініціаторами створення цих товариств і виставок були Вільне економічне товариство, що діяло в С.-Петербурзі з 1765 р., Московське товариство сільського господарства, що існувало з 1818 р., а пізніше — місцеві земства.

Учасниками виставок були головним чином поміщики і заможні селяни. Виставки були різноманітними: міжнародні, загальноросійські, губернські, повітові, сільські. Важливого значення наприкінці ХІХ ст. набули спеціалізовані виставки, на яких демонструвалися сільськогосподарські машини або продукція окремих галузей сільського господарства. Всеросійська сільськогосподарська виставка 1893 року відбулася в Полтаві. Експоненти виставок одержували медалі. Нагороди сприяли зміцненню престижу їх власників, допомагали в конкурентній боротьбі.

Сьогодні на початку ХХІ століття, найвідомішим не лише на Полтавщині, але і в Україні, і в світі є Сорочинський ярмарок. Два століття тому — нічим не примітний, один з багатьох. Але саме він став головним героєм одноіменного безсмертного літературного твору великого письменника М. В. Гоголя і, таким чином, теж здобув собі безсмертя. Нелегкою була його доля: на початку ХХ століття — занепад, в 1966 році — відновлення, на початку 90-х років ХХ століття — знову занепад. Його нове сучасне відродження почалося в 1999 році, коли ярмарок нарешті одержав справжнього дбайливого господаря — керівника проекту Свищеву Світлану, вмілих, небайдужих, захоплених ярмарком організаторів — ТОВ «Сорочинський ярмарок» і нове ім’я — Національний. Сьогодні його знає і любить кожен українець, відвідує цілий світ, він щороку стає все кращим і змістовнішим, і це додає впевненості у тому, що ярмаркова історія України буде ще дуже довгою.

Поради туристам
Маршрути проїзду до ярмарку
Розклад руху пасажирських поїздів
Розклад руху автобусів
Сорочинці на мапі України

Спонсорська підтримка

Заявки на участь у ярмарку:

• промислові підприємства-виробники;
• майстри народних промислів;
• підприємства громадського харчування;
• приватні підприємці;
• творчі колективи та виконавці.

Умови участі:

• промислові підприємства-виробники;
• майстри народних промислів;
• підприємства громадського харчування;
• приватні підприємці;
• творчі колективи та виконавці.

Культурна програма
Ділова програма

Виготовляти та рекламувати продукцію з назвою та символікою ТМ «Сорочинський ярмарок», «Національний Сорочинський ярмарок», «Сорочинська» без згоди власника торгових марок заборонено. В разі порушення – відповідальність згідно чинного законодавства України.